Пошук навчальних матеріалів по назві і опису в нашій базі:

Філософська концепція людини




325.04 Kb.
НазваФілософська концепція людини
Сторінка1/3
Дата конвертації17.08.2013
Розмір325.04 Kb.
ТипДокументы
Зміст
Чи має історичний процес власну якісну особливість?
Замкнений коловорот
Лінійний варіант
Завершений, але цілеспрямований процес
Циклічний процес
В античній філософії панував
В епоху Середньовіччя
Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та об
2. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу. Людина та історія.
Безперечно, досить очевидною постає залежність людської діяльності від психічних характеристик як окремих людей, так і людських
Отже, історичне пізнання можна розглядати як об'єктивне тільки в дуже
Традиційна цивілізація
Техногенна цивілізація
Техногенна цивілізація
  1   2   3

Тема: Філософська концепція людини.

  1. Сутність людини.

  2. Проблема соціалізації.



Питання 7. Приступаючи до розгляду даного питання, слід, насамперед, відзначити, що в попередні роки воно розкривалось в аспекті ролі видатних особистостей в історії. Зараз же це питання розкривається в контексті всієї проблематики людини. Найважливішими серед понять, які використовуються для висвітлення даного питання, є індивід, індивідуальність, особистість.

Поняття індивід вживається, по-перше, для позначення всякого окремо взятого представника людського, роду, а по-друге, - одиничного представника якогось соціального цілого (історично визначеного суспільства або соціальної групи). Індивід екземплярний, тобто не просто „один", а завжди „один із". В усякий момент, коли людина вже може усвідомити себе, вона існує в якості продукту суспільних відносин. Суспільство не просто оточує індивіда, але й живе „усередині нього". У той же час характеристика індивіда як продукту суспільних відносин не означає, ніби вихідні умов індивідуального існування раз і назавжди визначають наступну поведінку людей. Поняття індивідуальності й особистості саме й фіксують незводимість людини до її соціально-групового стану, відносну незалежність її поведінки від первинних чинників, здатність бути відповідальною за свій персональний образ, мати в очах суспільства цінність і значимість.

Смислова близькість цих понять не дає права розглядати їх як однозначні. У індивідуальності ми відзначаємо самобутність людини, в особистості ж - її самостійність.

Слід підкреслити, що індивідуальність не тільки є носієм різноманітних здібностей, але ще й являє собою певну їх цілісність. Гармонічне різноманіття здібностей, на думку І.В.Гете і філософів-романтиків (Ф.Шлегеля, Ф.Шлейєрмахера), які розглядали переважно проблеми художньої творчості, досягається шляхом реалізації якогось головного визнання - обдарованості або „генія", що відрізняє даного конкретного індивіда. Щоб індивідуальна цілісність утворилася, потрібні різноманітні індивідуальні зусилля. Але вони не будують індивідуальність: вона сама будується, виростає з зерна обдарованості в грунті, що „розпушений" роботою.

Поняття «особистість» («регзопа») в античності спочатку означало маску, потім - самого актора і його роль (персонаж). Згодом дане поняття істотно змінило свій зміст. Особистість - це людина, яка соціальну роль сприймає всерйоз, вирішуючи
вільно, але охоче нести всю повноту пов'язаної з цією роллю відповідальності.

Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки цікавлять її тією мірою, якою вони одержують органічне предметне втілення. Особистісне буття - це безупинне зусилля. Його немає там, де індивід відмовляється йти на ризик вибору, намагається ухилитися від об'єктивної оцінки своїх вчинків і від нещадного аналізу їхніх внутрішніх мотивів.

Перше філософське узагальнене зображення структури історичного типу особистості, яка визначає свою поведінку, прислуховуючись до свого «внутрішнім голосу», а не бездумно дотримуючись вказівок ззовні, дав І. Кант.

«Самодисципліна», «самовладання», «здатність бути паном самому собі» -ключові поняття кантівського етичного словника. Але найважливіша висунута І. Кантом категорія, що проливає світло на проблему особистості - автономія. Вона має двоякий зміст, означаючи, з одного боку, просто незалежність стосовно чогось, а з іншого боку - самозаконність. Це поняття передбачає введення максими в принцип, коли визначене правило поведінки (за Кантом «максиму вчинку») людина задає собі сама раз і назавжди. При цьому на роль принципів можуть претендувати далеко не всі правила поведінки, а лише ті з них, що піддаються нормативному узагальненню. Існує лише один тип визначених норм, дійсних для всіх часів -найпростіші вимоги моральності («не бреши», «не кради», «не чини насильства» та ін.). їх людина і повинна, насамперед, ввести у свій власний безумовний імператив поведінки. Потрібно мати на увазі, що моральність - не просто засіб суспільного регулювання індивідуальної поведінки, але й засіб духовно-персонального виживання самого індивіда. Там, де немає вільно обраних моральних обов'язків, починається загальна деградація людини, особливо інтенсивна за умов, коли людина стає здобиччю злочинного оточення або злочинного режиму.

Життєздатність тварини інстинктивно мимовільна. У людини ж вона тримається на волі до життя й вимагає постійного зусилля. Найпростішою й вихідною формою цього зусилля є вільне підпорядкування загальнолюдським моральним заборонам. Зрілою ж і розвинутою формою - робота по визначенню смислу життя, створенню й підтримці певного цілісного уявлення про бажане, належне й цінне, яке вірогідне для даної особистості й одушевляє, оживотворяє її у якості значущого
„надзавдання". Пошуки смислу життя можна визначити як процес постійного розширення досвіду морально - практичної орієнтації особистості.

Жоден із народів, жодна із соціальних груп не можуть вважатися явно «громадянськи недосконалими». У сучасному світі немає суспільних груп, члени яких були б індивідами, нездатними стати індивідуальностями й особистостями.

Спираючись на формаційне членування світової історії, К.Маркс виділив три основних типи соціальності: 1) відносини особистої залежності; 2) відносини речової залежності при особистій незалежності; 3) відносини вільних індив ідуал ьностей.

Відносини особистої залежності характерні для всіх докапіталістичних суспільств. Спільним для них є включеність індивіда в жорстко регламентовану локальну систему суспільного життя (рід, община, стан, каста, цех та ін.). Розходження ж їх у тому, що в докласовому суспільстві відсутня експлуатація і тут особиста залежність виявляється як безпосередня залежність людини від первісного колективу.

Становлення особистості історично відбувається на основі розвитку й ускладнення трудової діяльності, поділу праці, формування приватної власності. З розвитком капіталістичного товарного виробництва ламаються відсталі соціальні структури. Ставові й інші перегородки руйнуються. Одночасно відбувається своєрідна атомізація суспільства, його поділ на множинність індивідів-приватних осіб, уже не пов'язаних відносинами. Мінова вартість, гроші виступають головною формою соціальних зв'язків і визначають принципово новий тип соціальності -речову залежність і особисту незалежність. Перед індивідом відкривається можливість присвоєння накопичених людством багатств матеріальної та духовної культури і розвитку. Але реалізація цієї можливості обертається виникненням приватної власності, що протиставляє людей одне одному, різними формами відчуженості, коли створений людиною продукт відокремлюється від неї і панує над нею як сліпа стихійна сила.

Капіталізм формує матеріальні й духовні передумови для використання всього багатства культури, створеного впродовж всієї історії людства, в інтересах розвитку самої людини. На основі суспільної власності (з урахуванням
різноманіття її форм) складається новий, колективістський тип особистості, що покликаний не придушувати особистість, а бути основою її вільного всебічного розвитку, не нівелювати людей, а сприяти прояву багатства індивідуальностей, не ставити особистість у залежне становище від колективу, а поєднувати інтереси особистості і колективу.

Наукова плідність ідеї К. Маркса про 3 історичні типи соціальності одержала підтвердження в концепції американського соціолога Д. Рісмена про послідовні історичні щаблі становлення «соціального характеру» від традиційно орієнтованого в архаїчному суспільстві до внутрішньо, а потім зовнішньо орієнтованого і, нарешті, до автономної особистості, що відхиляє конформізм в ім'я незалежності своїх суджень, слідування своєму покликанню й усвідомлення своєї персональної відповідальності перед суспільством, в аналогічних концепціях, що містяться в роботах Е. Ч. Рейча й інших суспільствознавців Заходу.

Величезне практичне значення для оцінки всіх вчинків людей має філософське вирішення проблеми свободи і необхідності. Обминути цю проблему не можуть ні мораль, ні право, тому що без визнання свободи особи не може йти мова про її моральність і юридичну відповідальність за свої вчинки.

Вирішення її в історії філософії залежало від того, до якого з напрямків тяжіли ті або інші філософи. Для представників ессенціалізму, які вважали первинним, вихідним сутність (есенцію), свобода була лише еманацією, конкретним вираженням необхідності з випадковими відхиленнями від неї. Представники ж екзистенціалізму, які вважали вихідним існування (екзистенцію), розглядали свободу в якості первинної реальності людського життя, третируючи необхідність як абстрактне поняття.

Марксистська концепція свободи ґрунтується на діалектичному розумінні природи соціального детермінізму. Люди не вільні у виборі об'єктивних умов своєї діяльності, які багато в чому визначають коло їхніх інтересів, їхні прагнення, сподівання. Але при цьому люди, безсумнівно, мають значну свободу у визначенні мети своєї діяльності, оскільки в кожний конкретний історичний момент існує не одна, а кілька можливостей. Крім того, вони більш-менш вільні у виборі засобів для досягнення мети. Свобода, отже, не абсолютна і втілюється в життя як здійснення можливості шляхом вибору, певної мети і плану дій. Вона постає як процес
«пізнання необхідності», тобто її розуміння і врахування в діяльності.

Свобода вибору займає таке ж центральне місце в суспільному розвитку, яке займає природний добір у біологічній еволюції; вона теж виконує роль основного рушійного чинника в поступальному розвитку суспільства і природи. Але в механізмі дії названих чинників є важлива різниця: у процесі природного добору біологічний індивід є об'єктом дії законів еволюції, свобода ж вибору припускає, що соціальний індивід, особистість виступає суб'єктом суспільного прогресу, який сприймає досягнення матеріальної і духовної культури людства. У ході природного добору біологічні переваги індивідів передаються лише їхнім безпосереднім нащадкам. Завдяки ж свободі вибору досягнення окремих індивідів у різноманітних сферах діяльності (накопичення знань, винаходи, практичний досвід, моральні і духовні цінності) потенщйно можуть сприйматися всіма людьми, що мають до них доступ.

В міру зростання свободи особи й полегшення для неї доступу до культурних досягнень людства відбувається прискорення суспільного розвитку. Сама ж міра свободи залежить, у кінцевому рахунку, від рівня розвитку продуктивних сил, від стану науки і техніки, від соціальних відносин і політичного ладу даного суспільства. Особистість - суб'єкт свободи, її носій. Проте свобода не може бути дана людям ззовні. Вони можуть здобути і відстояти її тільки особисто, в боротьбі та праці, реалізуючи себе як особистості.
1 .Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики

Якщо сутнісні сили людини окреслюють її можливості, то історія людства постає виявленням реальності людини. Якщо ми бажаємо знати, що таке людина, якими є її справжні прояви, то повинні звернутися до історії. Але реальний хід історії не лише підносить, а й принижує людину, не лише сприяє виявленню її можливостей, а й обмежує їх. У цьому аспекті історія людства постає водночас як фонтанування людських потенцій, так і велике кладовище людських сподівань, розпочатих, але не завершених задумів, невиправданих захоплень і та.ін. Стосовно окремої людини історія являє собою не лише життєву школу, перелік історичних осіб, дії яких викликають захоплення і бажання їх наслідувати, а й неможливість такого наслідування. Бо, з одного боку, історичні умови змінились, і діяти так, як діяли історичні особи, неможливо та й немає сенсу. З іншого боку, як відомо, люди радше вчаться на власних помилках; помилки людей історично минулого мало корисні.

Кожне покоління, яке виходить на арену історії, починає діяти з упевненістю у своїй неповторності та оригінальності, а не з усвідомлення себе ланочкою в історичному русі поколінь. Коли ж, нарешті, воно усвідомлює саме таку свою якість, воно помічає, що вже здійснило масу помилок і змушене поступатися місцем новому поколінню. Тому Г.Гегель писав: "Правителям, державним діячам та народам поважно радять видобувати повчання з досвіду історії. Але досвід та історія учать, що народи та уряди нічого не навчились з історії і не діяли згідно з повчанням, яке могли

з неї здобути'.

Якщо "історія учить нас лише того, що вона нас нічого не вчить", то чи являє вона собою щось більше, ніж нагромадження фактів, явищ і подій? Чи можна її розглядати як єдиний процес, а. не перехрещення випадкових актів?

Певна, хоча б і початкова орієнтація в історичному процесі потрібна не лише політикам, а й кожній людині, яка прагне свідомо будувати своє життя, бо поза історією людства людини просто немає. Це означає, що людське буття має принципово історичний характер і вимагає від людей певних зусиль, спрямованих якраз на забезпечення історичних умов свого життя. Таких, наприклад, як виховання та навчання дітей, передання історичної естафети досвіду, здобутків власної діяльності, збереження історичних надбань.

Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість?

^ Чи має історичний процес власну якісну особливість?



історія це частина загального природно-кослпчного процесу (антична філософія, філософія Середньовіччя, частково Иідродгмсепня) ;

історія має свою якісну специфіку і в певних аспектах докорінно відрізняється «ід природно-косиічних процесів (епоха Нового часу, німецька класична філософія): історія це сфера виявлення людських якостей або мо.-нслиностей людської природи (частково філософія Відроджгеннм. Нового часу та некласична філософія)
Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи має вона відкриту або приховану мету? Чи має (або повинна мати) історія визначений початок, а також — свій кінець? Частковим — за обсягом, але не за значенням — елементом цієї проблеми постає питання про прогрес в історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

^ Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдеш шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, — Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низших, початкових - Елтедокл, Демокріт, Лукрецій Кар.

^ Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково— імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.

^ Завершений, але цілеспрямований процес: християнська середньовічна філософія, філософія історії Гегеля. При цьому варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та завершення до досягнення такої мети.

• Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху "по висхідній лінії" (Ф. Бекон, М.Ж.Кондорсе); б) у варіанті "збільшення можливостей розвитку" (І.Г.Гердер, деякі течії філософії XX ст. наприклад, технократичні).

•у ^ Циклічний процес: а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. Таціт, И. Макіавеллі, Ж.Боде', б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін. ("Теорія катастроф" Ж.Кювьє, некласична філософія О.Шпенглера та ін.).

^ В античній філософії панував погляд на хід історії як колообіг — нескінченне повернення до минулого та його відтворення у незмінному вигляді через "світовий рік". При тому інколи подіям не надавали порівняльної оцінки, а інколи їх розглядали через зіставлення "досконале недосконале ", "вище нижче " {Емпедокл). Історія починається у невизначений час і прямує невідомо куди без будь-яких суттєвих змін — такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представникам філософії Нового часу. Наприклад, Б.Спінози вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лишається незмінною. Подібні підходи до історії помітно у фундаторів некласичної філософії А.Шопенгауера та С.К'єркегора.

^ В епоху Середньовіччя історія чітко вкладається у межі кількох вирішальних подій і має кінцевий, завершений характер: вона розпочинається з гріхопадіння, яке відразу ж передбачає центральну подію історії (пришестя Ісуса Христа) та її кінець (Страшний суд).

Відродження нібито зберігає розуміння руху історії "за колом", але при тому на перший план виходить циклізм (за кожним злетом історії настає її занепад, за кожним занепадом — злет), амплітуда якого з часом зростає (глибші падіння, але й вищі злети).

У XVIII ст. французький просвітник Ж-Ж ^ Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та обґрунтовував О.Шпенглер; притаманний він і теоріям технофобії—"жаху перед технікою".
Можна зробити висновок про те, що основні проблеми філософії історії вводять нас у сферу досить важливих людських зацікавлень, допомагаючи краще осмислювати своє становище у тих процесах дійсності, з якими людина пов'язана необхідними зв'язками.
  1   2   3

Додати документ в свій блог або на сайт

Схожі:

Філософська концепція людини iconПрава людини в "загальній декларації прав людини" 1948 р
Проте на всіх етапах розвитки суспільства концепція прав людини формувалася під визначальним впливом таких чинників: філософських...

Філософська концепція людини iconПлан вступ 2 Людина як об’єкт філософської антропології 3 Філософське розуміння особи 8
Філософська думка завжди проявляла особливий інтерес до вивчення проблеми людини І людського. Яка своєрідність людської істоти? Як...

Філософська концепція людини iconНавчально-методичний комплекс дисципліни Філософська пропедевтика для студентів філософського факультету спеціальність «філософія»
Філософська пропедевтика. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за напрямом підготовки філософія

Філософська концепція людини iconНавчально-методичний комплекс дисципліни Філософська пропедевтика для студентів філософського факультету спеціальність «філософія»
Філософська пропедевтика. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за напрямом підготовки філософія

Філософська концепція людини icon«українська асоціація районних та обласних рад» концепція
Покращення умов для реалізації прав І свобод людини І громадянина на територіальному рівні

Філософська концепція людини iconС. В. Маркова Кам’янець-Подільський національний
Концепція «нової людини» в теорії І практиці радянського будівництва у 1920–1930-х роках

Філософська концепція людини iconІнститут прикладної математики та фундаментальних наук
Концепція Дж. Розенау. Модерністські концепції зовнішньої політики. Концепція Р. Снайдера. Концепція Н. Форварда. Постмодерністські...

Філософська концепція людини iconВсеукраїнський студентський архів
Дж. Б´юкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору: методологічний індивідуалізм, концепція...

Філософська концепція людини iconПитання до екзамену з курсу
Бароко. Концепція світу І людини в літературі бароко. Особливості естетики бароко

Філософська концепція людини iconПитання до екзамену з курсу
Бароко. Концепція світу І людини в літературі доби бароко. Особливості естетики бароко

Додайте кнопку на своєму сайті:
windocs.com.ua


База даних захищена авторським правом ©windocs.com.ua 2013
звернутися до адміністрації
windocs.com.ua
Реферати
Автореферати
Методички
Документи

опубликовать
Головна сторінка